b_385_225_16777215_0_0_images_news_2017_turizm_vpodil.JPG

Село Веселий Поділ, що у Семенівськму районі на Полтавщині, має багату історію, яку передають від покоління до покоління та зберігають у місцевому історико-краєзнавчому музеї його жителі.

Колись село називалося Родзянки, бо таке прізвище панів, які отримали вірчу грамоту від імператриці (у музеї є її копія) на поселення в хутір Слободський, розповіла директор музею Лідія Забара.

«Земель вони отримали дуже багато, але головна садиба була у нас – у Веселому Подолі. Отримав ці землі Степан Родзянко – сотник. Його дружина Пелагея, коли уже залишилася сама, проводила розподіл цих земель. Василю дісталася нинішня Василівка, Семену – Семенівка, Веремію – Вереміївка. У ціле свято вилився тоді розподіл цих земель на території нашого села. Тому є версія, що після цього свята і почало воно називатися Веселий Поділ», – зазначила Лідія Забара.

На території села досі зберігся парк, який саджав пан Родзянко. Оскільки він дуже цінував красу, запросив садівника з Франції, і той висадив 100 кущів бузку (досі зустрічається там бузок із незвичним для цих кущів листям, а квіти пахнуть по-іншому), продовжує розповідь Лідія Забара.

Нині цей парк місцеві люди мають намір відроджувати, аби вивести його на минулі масштаби. Серед низки історій, які несе на своїй пам’яті село, розповімо з допомогою Лідії Забари шість.

На гостинах у Веселому Подолі був Тарас Шевченко

«Ми пишаємось, що свого часу в наше село навідувався наш знаменитий український Кобзар – Тарас Григорович Шевченко. Він був на гостинах у пана Родзянка. Після перебування у нас в Подолі Тарас Шевченко залишив запис у своєму щоденнику: «Гостил нынче в пана Родзянко – видел его затейливый парк». Наш парк і справді був «затейливый». У книзі «Парки Полтавщини» можна знайти підтвердження щодо цієї інформації. Тоді парк мав назву «Мечеть». Чому? Тому що, коли стати на найвищу точку (на нашу гірку рукотворну) – то парк вимальовувася у формі мечеті. Тарас Шевченко написав тоді портрет сина Родзянка, де той зображений у етнічному одязі. У нас ще досі є шевченківський дуб».

Веселий Поділ зустрічав і Олександра Пушкіна

«До Аркадія Родзянка 1824 році приїздив і Олександр Сергійович Пушкін. З ним пан буз знайомий завдяки літературному гуртку «Зелена лампа», що існував у Санкт-Петербурзі. Наш Аркадій Родзянко теж писав вірші. І він запрошував неодноразово Пушкіна до себе, але такої можливості у письменника не було. А от під час так званого південного заслання, коли Пушкін їхав Ромоданівським шляхом, так вийшло, що й потрапив на ці гостини. Коли він приїхав на станцію «Веселий Поділ» (це Семенівка) у начальника пошти не було коней, які відпочили, і тоді Пушкін згадав, що за 4 верстви звідси у своєму маєтку проживає Аркадій Родзянко. Скочив на ще не розсідланого коня та й прибув до нас у Веселий Поділ. Перебував він тут недовго, але встиг завести друзів. Бо через деякий час у листі до Єлизавети Полторацької (це рідна сестра Анни Керн) він писав: «Когда помилует нас Бог, когда не буду я повешен, то буду я у ваших ног – в краю украинских черешен». Але, на превеликий жаль, більше жодного разу ні на Полтавщині, ні в Україні він так і не побував. Ще у нас є точні дані, що саме в той момент, коли приїхав Пушкін, у пана Родзянка гостювала Анна Керн (вона проживала в Лубнах зі своїм 52-річним генералом) і, так як кохання там не було, сумно їй було – то вона наносила ось такі візити. Але, коли вона побачила в вікно Пушкіна – не побажала з ним тут зустрічатися. Тому він довго й не затримався».

У Веселому Подолі народився Леонід Глібов

«У маєтку пана Родзянка народився і наш знаменитий байкар – Леонід Глібов. Батько його був управителем кінських табунів. Пожив у нас Леонід до 4-х років. Цій сім’ї Родзянко також надавав увагу якусь особливу увагу. У нас у музеї є композиція, де ми спробували відтворити ту хату, де жив Глібов та навколишній тодішній колорит».

У Веселому Подолі князь Мещерський вилікувався від невідомої хвороби та закохався

«Надзвичайно цікава історія одного кохання мала місце у нашому селі. У Аркадія Родзянка був у гостях знаменитий герой всіх війн – князь Олександр Васильович Мещерський. Він був генералом, перемагав багато битв, і імператор дуже цінував його, але під 60-т років віку князь знедужав на якусь невідому хворобу. Його тіло все вкрилося виразками – і за кордон його цар відправляв, але ніхто не міг його вилікувати. А ось тут, в Україні, він знайшов лікаря, який взявся за його одужання, але сказав, що він повинен весь час лікування у нього проживати. І справді за цей час пішло добре – він його вилікував. Проте Мещерський закохався в доньку лікаря – Катерину Підбурську. Нерівня дуже велика була. Велика різниця в віці – їй 18, а йому під 60-т. Ні про який шлюб не могло бути й мови – жоден батюшка не погодився б обвінчати. Але, на превелике щастя, кохання виявилось взаємним, і батько Катерини дав благословення на цей шлюб. Тоді генерал у військових казармах у Петербурзі віднайшов якогось священика, який погодився їх обвінчати і щасливо зажила сім’я. А йому тут сподобався шматочок землі – він його прикупив у пана Родзянка, побудував там будинок, привіз туди молоду дружину. Тут народилась їхня донька Кіті. Прославився князь тим, що побудував тут картинну галерею – слухайте мою фразу: рівній якій (це не просто слова – підтвердження знайдете скрізь) не було в усій Європі – ні за кількістю картин, ні за розмірами експозиції. Адже ніде на той час не було картин Сандро Ботічелі, а у нас у Веселому Подолі, в картинній галереї, була «Дама з гранатом». Цінність картинна галерея мала величезну і, коли Мещерський помер, а вже підійшов 1916 рік, Катерина з Кіті побоялися тут залишатися – вони виїхали в Санкт-Петербург, де у них був не один будинок. Але, знаючи цінність картин, Катерина пішла до самого Керенського і попросила дозволу вивезти ці картини і дати для цього вагон. Оскільки залізна дорога ось у нас підходить прямо під село, вона цей дозвіл отримала, вагон був підігнаний, і коли ми дізналися про цю історію, нам захотілося дізнатися – як же ж? Чому в селі ніхто не знав, коли ці картини вивезли. Ми зробили припущення, що тут є десь підземні ходи. Давно з учителем історії ми туди ходили і, ви знаєте, знайшли їх. Залізли – там так тепло і сухо, що можна й жити. І виходять вони туди – за село. Зараз вони завалені, забетоновані, бо туди почали ходити учні, то побоялися, що можуть бути різні наслідки. Тож картини були вивезені. І тоді, коли Катерина привезла їх в Петербург – вона їх всі вже розмістити не могла, бо й удержувати всі будинки вона теж не в змозі була. Роздала деякі друзям, деякі розмістила, а твір Сандро Ботічеллі вона зашила.

Тут до нас було приїздив журналіст Володимир Мостовий, і коли я йому розповіла цю історію, він подумав, що це просто красива історія. Але потім в Києві в архіві знайшов надзвичайно цікаві матеріали – свідчення самої Кіті. Тому те, що на російській мові, зі слів Кіті, як вона розповідає про те, що маму заарештували «Когда ее завели в кабинет Феликса Дзержинского, она спросила: «За что меня арестовали?». «За торговлю народним имуществом». «Но я ничего не продвала», – ответила мама. Тогда где Боттичелли? Если не отдадите, вас не выпустят». Вот тогда мама взяла бумагу і ручку и написала свою знаменитую записку: «Кити, отдай Боттичелли, иначе не выпустят». Ко мне пришли трое, Боттичелли я отдала. Феликс Эдмундович пожал руку и сказал маме: «Если будут проблемы, обращайтесь». Маму еще несколько раз арестовывали, и в чести Феликса – он каждый раз помогал». Але він же рано помер, бо хворів на туберкульоз, і все-таки їх з Кіті арештували – відправили в концтабір. Мама померла, Кіті повернулася. Вона говорить про те, що «на советскую власть не в обиде – каждый делал свое дело». Прожила вона дуже довгий вік».

У Раїси Горбачової після смерті знайшли прокляті сережки, родом із Веселого Подолу

«А ще князі Мещерські були нащадками Шацьких родовищ (містичні ці родовища). Ще він виготовив цілу колекцію цінних прикрас – сережки там були медальйони – для своєї дружин Катерини. Він говорив, що воно може передаватися тільки з покоління в покоління по жіночій лінії. Якщо вони потраплять комусь іншому, то прокляття – принесуть нещастя. І от знаєте одні найдорожчі, найбагатші сережки у Кіті були довго – вона теж про це розповідає і, як виявилось, вони опинилися в Раїси Максимівни Горбачової, коли вона дізналася, що такі сережки є. В газеті «Известия» під кінець 90-х років (уже після смерті Раїси Максимівни) була стаття. Там було написано, що ніхто не міг пояснити такої раптової хвороби молодої, здорової, енергійної жінки – отак швидко вона захворіла. І там була така фраза: «А в неї знайдені сережки з колекції князя Мещерського, які були прокляті, і приносять нещастя – можливо, містика, а, можливо, і зіграли роль».

Уперше твердий сир в Україні з’явився у Веселому Подолі

«По телебаченню щосереди йшла програма «Знак якості» Там розповідали про тверді сири, згущене молоко тощо І в передачі про тверді сири ми дізнаємося значну новину для нашого села. Диктор каже першу фразу: «Вперше твердий сир в Україні з’явився на сироварнях князя Мещерського, які знаходилися у Веселому Подолі, що на Полтавщині. І тепер тільки кусаю сир і пишаюся…»

Голову колгоспу з Веселого Подолу в часи Голодомору топтали конями, бо рятував людей

«Був у нас головою колгоспу в часи голодомору Григорій Ятло. Він у ті роки, знаючи, що дуже ризикує, вирішив рятувати багатодітні сім’ї і родини, де залишилися лише вдови. На 2-гу годину ночі призначив роздачу зерна серед чистого поля (по 2 кг на людину). Сподівався, що може ж і пронесе. Але не пронесло. Коли о 6 ранку повернувся додому – його вже чекали. Забрали «за розбазарювання народного добра». Потім він дуже довго жив із цією таємницею, але спогади про себе записав і залишив дружині і доньці – так вони потрапили разом із фотографіями до нас у музей. Це була страшнюча історія. Він розповідав про те, що таких, як він, «ворогів народу». нагнали кудись у ліс дуже багато. Там був обгороджений великий загін, куди виштовхували по 10 людей. А в загоні були спущені дикі коні. І вершники на конях стьобали оцих необ’їжджених коней. Вони ж, звичайно, скаженіли від болю, гасали, збивали людей, затоптували їх. Через деякий час цю екзекуцію зупиняли, перевіряли, хто залишився живий і, говорять, що  оцим, хто заходив у наступній десятці, пропонували добити, а за це обіцяли подарувати їм життя. Знаходились і такі, хто добивав, проте їх знову ж заводили туди. Нашому герою черга була в останній десятці. Це вже було далеко за опівніч і, от він говорить, чи то таки там заморилися, чи вже вирішили, що там всі мертві – останню десятку вони не перевірили. А він залишився живим. Доповз якось додому... А через деякий час повернулось все так, що він знову був обраний головою колгоспу. Хорошим був головою, згадували люди, які пам’ятали. Саме він у селі перші дитячі ясла збудував тощо. А от цю жахливу історію дуже приховував довго – до кінця свого життя в собі носив».

Веселий Подол прихистив грузина, який вибрався з «Хорольської ями»

«Бачите – портрет. Його нам подарувала рідна сестра  грузина вірменського походження Артема Мелікова Мкртчана. Він потрапив у полон у сумнозвісному концтаборі «Хорольська яма». Вдалося звідти втекти і заплавами річки Хорол дістатися до нас – у Веселий Поділ. Тут його прихистили, відгодували, підлікували. У нас недалеко біля села було торфоурочище «Острів» – німці ганяли в селі всіх туди на роботу, бо торф вивозили в Німеччину, як досить цінне паливо. Ну, і він, щоб не привертати до себе уваги, теж почав ходити туди на роботу. Але на нього все-таки донесли, приїхали в село есесівці, там же на «Острові» він був розстріляний, і німці заборонили його ховати (та люди вночі потайки це зробили). На той момент було дуже багато людей в селі, які про це знали – в тому числі моя бабуся. Вона теж того дня була на роботі в торфурочищі, і потім все це часто розповідала. І от, коли я ходила в школу (ми ж були тоді юними слідопитами) ми вирішили написати листа в Грузію. Оце копія із газети «Вечерний Тбилиси» (авт.: показує вирізку з газети). Тут підписано: «Совет музея Веселоподольской средней школы»/ Це був 1975 рік. Ми написали листа в Тбілісі, що ось такий-то у нас загинув і, можливо, рідні не знають про це. Відповідь не забарилася – дуже швидко вона прийшла. Написали дві його рідні сестри (ось тут жінки на фото), що вони про свого Артемчика зовсім нічого не знали. Його забрали в армію на службу, і далі почалася війна. Їм прийшло просто, що зник без вісти. Вони попросили довідку з нашої сільради, що справді таке трапилося – її копія зберігається в музеї.

Після того 4 чи 5 років поспіль вони до нас приїжджали з Грузії. Були дуже вдячні. А цю жінку, яка його прихистила, дуже хотіли забрати з собою, обіцяли, що житиме там гарно, але та відмовилася. Вони хотіли дуже бачити його могилу. Але час владний навіть над могилами. Потім там зробили кар’єри – і все було залите водою, то могилу його показати не могли. То вони набрали землі нашої – повезли з собою в Тбілісі, сказали, що насиплять у Грузії та поминатимуть так брата».

Наталія ОЧКАНЬ,
ЕнергоЛайф.інфо

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!